Про Стефцю, про Хаїма Іммерґлюка та про скіфські браслети

 

«І чому, панно Стефцю?»

Панянка сиділа на вікні, все дуже гарно, спідницю обтягнула так, щоб прикривала їй коліна, аби я, боронь Боже, не побачив трохи вище тісного збігу її стегон. Та воно мені й не цікаво, – я собі одразу сказав, що панна не в моєму смаку. Така біла, блондиниста, легкі веснянки й безбарвні губи, і такі собі, немов надуті щічки, і підборіддя, і руки, які сама не знала, куди подіти. Але то тільки здавалося, бо взагалі-то вона знала, що має робити, або, властиво, знала, чого не робитиме.

Я сиджу в кріслі навпроти, дивлюся на неї. Вона має дуже світле волосся, наче масне, а трохи наче сухе. Платтячко ж у неї було ніяке: зметане на живу нитку, та ще й так по-аматорськи, ушите в зборочки там, де слід його допасувати, і висіло би на ній, якби не те, що трохи напиналося на верхній частині живота, а трохи на верхній частині грудей. А це робить своє, та сукеночка створює враження аматорства. Вона уся аматорська – ота платтячкувата дівчачість.

Мені трохи лячно, а може й ніяково, та як уже почав...

«Е-е, панно Стефцю, як можна було...»

Це дивно і смішно, та коли я тепер думаю про Стефцю, про тамті часи, то мені здається, неначе того насправді не було, неначе я щось читав про це за давніх літ, і самі спогади про це укладаються якось аж занадто композиційно. Відомо, що найпростішим композиційним елементом, матеріалом, який сам собою виринає з минулого, є спогади про приємні миті та події, які голублять душу, а не спогади про біль і прикрощі, і приниження. Тож коли я думаю про Стефцю, то наперекір тому страшному, що сталося, і боюся, що буду сам себе дурити.

Бо як пригадаю собі Стефцю такою, як вона мені виринає з-поміж подій, то так собі, певно, допасовую ті спогади, так собі добираю світлотіні, що виходить вона мені, немов співчутливо киває тому далекому життю. То дуже приємно так собі уявити: я тут, загублений серед далеких справ і людей, а там колись укладалося так, що до змішаної гімназії ходила дівчина із обличчям, затіненим пансіонним беретом, і з пакою книжок ув обіймах, і що тоді була вона моя, і нічия більше, і думала про мене, і віддавалася мені серед лінивого містечкового життя. І все з огляду на це мало б укладатися до прослави моєї, замок і колегіальний собор підносилися попід небо вежами і маківками, для того хтось насадив там небосяжних сріблястих тополь, щоби злетіли вони і розпростерлися галуззям у небі, щоби убралося це в плащ, уткалося в мантію з хутряним підбоєм для моєї пихи.

То, либонь, за те я тепер приречений на далечінь – за тамті справи...

Але прецінь я можу збудити в собі покору. Прецінь, попри все, я можу думати про тамті часи так, неначе б вони існували, втім, тільки для себе, я можу схилитися і сказати собі, що без мене там усе було б так само. Я можу приректи себе на небуття лише для того, щоби наддати духу і життя тамтому. Я можу капітулювати і роздатися, позбутися усього добра, щоби запевнити тамтому життя. (Бо, чи не роздавався я, чи не знищувався за тамтих часів? Коли йшов, наприклад, увечері на дурну підміську прогулянку, коли вдивлявся у мокрі поля, в хмари, які тяжко влягалися на заході, в розчепірені й покручені верби понад межами, і в рудий, червоний, лисячий, фіолетово-червоний, морквяний, асфальтовий колір осені – могло б здаватися, що я егоїстично всмоктую то всередину. Тож розвернімо цей процес – прецінь то я віддавався тому осінньому краєвидові, розстрілювався в горизонт, як шріт із вистеленого набою. Умлівіч я самознищився на користь, на благо зовнішності).

Отож, коли я тепер квапливо й пожадливо збираю уламки тамтих часів і складаю їх заново, то маю повне право, достеменний сервітут на оті часи: я відбираю своє, відбираю і повертаю уламки самого себе.

Іноді я собі міркую: а як би то було, якби так подати час назад, навернути, як оце гадають, що можна би повторно розіграти партію, розпочату при лихих ауспіціях? Звісно, що то абсурдно, і то сам лиш помисел. Якби я навіть міг звіритися в тому Стефці, то боюся, що вона би висміяла подібну екстравагантність. Адже, міркуючи дуже тверезо, вона одразу б інстинктивно сказала, що таке повторення звучало би фальшиво, як удар по тріснутій блясі. Але передовсім їй не вистачило би уяви.

І знову ж таки, якщо я записую тамте неповторне, чи ж не ловлю я сам себе на вправлянні у чорнокнижних штучках, викликанні духів, чи ж не є це чимось із ґатунку ярмаркового паноптикуму і естради з фокусником і маестро самогіпнозу на гастролях? Я використовую автентичні аксесуари, щоби воно правдивіше вийшло, пригадую автентичний сучок у дошці, зганяю, мольфар, ті ж хмари літнього пополудня перед бурею, занурюю в червоні хмари сонце заходу – таку ж «розжарену підкову», яка сичала під дощем заходу багато років тому, я перекидаюся банальними та стереотипними словами з Хаїмом Іммерґлюком, власником ятки з залізом, фарбами та ланцюгами у вуличці, що біжить від ринку, наче би хотів тими ланцюгами спрягти і пов’язати минуле й сьогодення.

Я повторюю собі: було, було, було, так наче дійсний спосіб минулого часу мав би мене з тим зв’язати, наперекір тому, що мені затерся у пам’яті візерунок сукенки, яку Стефця мала тоді на собі, коли вона сиділа на вікні; було, а не пам’ятаю числа місяця, а напевно і року, коли те було; було, бо якби не було, тоді б мені чари не вдалися.

Хтось міг би спитати: а звідки ж то оті претензії на те, щоб відтворити те, що було? Візьмімо Стефцю. Прецінь, насправді ти ж дівчини не знав, то як ти можеш з такою самовпевненістю казати: було?

Отож, насамперед, попри усілякі перегородки між нами, ми зустрічалися частіше, ніж здавалося. Наприклад: іде Стефця з бібліотеки, несе під пахвою позичені книжки. В тій бібліотеці ми зустрілися чолами над книжкою. Стефця поклала книжку на вичовганій стільниці бібліотечного стола, і понад її похиленою шиєю з кучерявими пасмами волосся, я зазираю в безодню книжки, а коли вона переведе погляд на мене, то він буде наче близнюком книжкової прірви... А отже вірно, і шалене задоволення від цього спогаду. А інші – відкладаються, перетасовуються ще і ще раз; бо зачепитися оком за якусь деталь, то так, ніби її сам створив: ні з того, ні з сього постає наново – та сама, але вимріяна. Не було її, аж є – така ж, вимріяна в тузі, в якій я сам не визнаю себе Богом...

Стефця має вісімнадцять років. Цього року в травні вона здаватиме матуру – про це я знаю, але якби не знав, то не знав би, як її називати. Чи була вона ще дівчинкою, чи вже дорослою панночкою? Коли кажу: Стефця, то, природно, як про дівчинку, але як додаю: панна, то це вже авансує її на панянство.

Вона звертається до мене на «Ви», а я їй кажу «панно Стефцю». А прецінь, коли ми були дітьми, то бавилися разом. Ну, правду кажучи, таке траплялося нечасто, бо все ж нас ділила різниця у віці. Якось – скільки ж то мені тоді було років? тринадцять, ну то Стефці тоді було сім – пригадую, як ми ходили до замку. Одна з кам’яних стін замку височіла понад річкою, з неї виступали там потужні фундаменти й контрфорси мурів. Сам замок досі ще частково служив якимось цілям, але надходили зміни. А коли надходили зміни, коли одна з частин вигорала, то накривали дахом іншу, і там щось діялося і гніздилося. За нашого дитинства в одному крилі ще існував, але вже не працював, завод із виготовлення сигар і сигарет, а друге вже було в руїнах. Тепер же, наскільки мені відомо, усе навпаки: той тютюновий інтерес був у руїнах, а у новій, відремонтованій частині, був міський суд.

Коли якось ми зі Стефцею тудою блукали, нишпорячи в камінні й кропиві та зазираючи в крихкі отвори в мурах, в одному місці трапилося так, що Стефця напоролася на покинутий колючий дріт і пробила собі підошву босої ноги. В тому не було нічого надзвичайного: на чорній від ходіння по голій землі підошві виступила крапля крові, схожа на корал. Стефця була бліда і трималася за мою шию, коли так стояла на одній нозі, а я зав’язував носовичок у вишуканий вузол.

Отоді то був, властиво, останній раз, коли ми були просто друзями. Бо потім уже почала даватися взнаки значна різниця в віці: коли я був у гімназії, то Стефця все ще була дівчинкою, а пізніше, коли я вчився в університеті, то зустрів її, як вона йшла до школи, з пакунком книжок ув обіймах і в береті, який заслонював їй чоло та волосся . Я тоді вдавав, що її не помічаю, бо мені здавалося, що смішно приятелювати з дівчинкою-підлітком, узагалі – з дівчиною. Але я мав враження, що після отієї невинної пригоди посеред крихких руїн замку Стефця наче мала якісь претензії щодо того, що буцім щось між нами вже було, щось сталося, неначе надаючи цьому особливого значення, одного разу їй така здалося, й усе, і що я, нібито скомпрометувавши її, мушу належним чином повестися.

А тепер, вперше відтоді, ми вільні. Я приходжу о будь-якій порі дня, мене приймають без жоднісіньких проблем, ми розмовляємо годинами. Коли пополудні в мене немає діла, то я вибираюся на другий кінець міста, до Стефці. Заходжу, кухарка Кристина каже мені: «Почекайте-но туточки...», тож я чекаю у вітальні, розглядаю цяцьки на етажерці, гортаю бібліотечну книжку Справа Мавриціуса Вассермана[i], на стіні велика репродукція з Виспянського: свята Соломія на вітражі, за книжками на поличці розставлені слоїки з полуничним варенням. Потім я чую кроки на сходах, і Стефця каже мені: «Чому Ви не сідаєте?»

Бо Стефця має нареченого. Ця обставина вже всім відома: наречений – молодий лікар, інтерн у повітовому шпиталі, а тепер навіть, за відсутності головного лікаря, вся відповідальність на ньому, і йому дуже бракує часу, щоб приходити. Але навесні, коли у нього було більше часу, він завжди ходив пополудні зі Стефцею на прогулянки, але завжди з мамою, котра виступала у ролі дуеньї – завжди з ними, але, щоб не заважати, то завжди за три кроки позаду, – і можна було побачити ту групу пополудні, коли вони спускалися луками до річки: попереду Стефця і молодий ескулап, а позаду на відстані трьох кроків мама з автентичною парасолькою за будь-якої погоди.

Тепер прогулянки урвалися – доктор Завіховський (так звали претендента на Стефцину ручку) шалено зайнятий. Я з ним бачився, Стефця нас познайомила, і лікарчук мені навіть сподобався: молодий, сіроокий, з чорними, підстриженими вусами, аж ніяк не дурний, говорив украй щиро, був дуже зацікавлений своєю роботою, був дуже зацікавлений Стефцею, йому трохи імпонувало, Боже змилуй, її суспільне становище: донечка провінційного адвоката, і батьки мали для неї невеликий посаг і другий дім, доктор був начитаний, хоч манери його трохи підводили: він обкусував нігті, що, втім, не означало слабкості характеру, бо він був упевнений у собі та знав, чого прагне.

Іноді приходив Франек Вуйціцький. Але з Франеком ніхто не рахувався, з ним годі було рахуватися. Бо ж Франек Вуйціцький – то був маленький хлопчик із рожевим личком і кучерявим волоссячком амура, він готувався до матури, а потім збирався піти в авіацію. (І пішов потім у ту авіацію, і розбився на винищувачі, і загинув, і більше його вже не було. Франек Вуйцікий, котрий навіть у мундирі пілота зберіг повновиде обличчя амура і голубі, неймовірно голубі очі).

Приходили й інші. Такі кумедні друзяки зі змішаної гімназії; дехто пускав півня, бо вони саме зазнавали мутації. Приходили й сьогодні, переді мною. Стефця після тієї аварії з автомобілем мусила залишатися кілька днів удома, прийти до тями, слід було після того автомобільного випадку все залагодити, тож прийшли її гуртом відвідати, поводилися наче вільно, але то було вдавання. Кепкували один з одного. Метек Схабовський зачісувався з проділом посередині голови, тож один із них насипав йому в той проділ фіалок, яких приніс для Стефці, але йому все було ніяково ті фіалки подарувати, то він їх так довго м’яв у руках, аж врешті насипав їх Метекові Схабовському в проділ зачіски.

Їхні щенячі голоси матуристів, шкільний жаргон: «...свистів я на то з магістрату... ...штемп... але шац![ii]... ти, насципали піску…», врешті забралися, пішли.

Стефця тоді сиділа на вікні. Я тоді спитав:

«І як то було?»

«Перепрошую, та ж мені здавати матуру... Мало то ми вчилися пропедевтики філософії? За скільки тисяч років до Шопенгауера жили елеати? ... Навіщо все це?... Навіщо?...»

Її губи тремтіли. Але вона намагалася посміхатися.

«Той водій було дуже червоний на обличчі і лютий, і переляканий, і навіть кляв мене. І я йому не дивуюся, тим більше, що він сказав, що має жінку й дітей».

Я навіть міг собі уявити того водія із червоним обличчям, я чую скрип гальм його автомобіля, коли він побачив Стефцю, котра лежить у куряві на дорозі під колесами авто на містечковій вулиці. Стефця потім мала одну щоку забруднену з одного боку, плаття, подерте на плечі, а про репутацію годі й казати. Бо то була вже справа поза межею, до якої неминуче доходили маломістечкові конфлікти, і потім воно залишилося радше недоказане, не задокументоване і не викомбінуване в скромному обсязі саморозкриття справ під небом над замком, колегіальним собором і чубками сріблястих тополь.

Прецінь, коли то до мене тільки долинуло – до мене, котрий перебачив усіляких ситуацій, наслухався найбільш вишуканих ритмів, бодлерівсько-гюїсмансовських, – то я не вмів у собі того вмістити. Я відчував подив і чув жаль і гнів через те, що панна Стефця хотіла мене позбавити тамтешнього життя, так неначе забирала його із зошитами та книжками в обіймах, ідучи на інший бік.

Ой, Стефцю, Стефцю, яка ти недобра, то он ти яка? То в так званому розквіті сил, навесні, так би мовити, життя, тобі захотілося втекти на тамтой бік? Неслушно дорікати б тобі цікавістю, бо не через цікавість, а від огиди до життя, до стрічного, – а ніби куди? В небуття? А що ж ти знаєш про небуття? А що ж ти знаєш про те, як там? А чи знаєш ти, що якби ти вчинила це з інших причин, ніж дівчачість, то це гріх? Гріх невідання, справа мусить, либонь, підпадати під моральні й етичні статті. Прецінь, ти хотіла забрати зі собою круг справ праворуч і ліворуч від себе, а могла потягнути за собою все. Що ж ти, Стефцю, хотіла вчинити? Не смійся над питанням, сповненим жаху й риторики. Навіть не знаю як, але мене захоплює твій сміх. Ти побувала вже там і вернула, зазирнула на тамтой бік і повернулася, і ти вже інша: ніби мудра і ніби лиха тою своєю мудрістю...

Я лічу на пальцях, скільки ж то: два-три роки, як я тут був? Ринок, на ринку та ж студня зі статуєю Богоматері, і з підвалини її б’ють дві цівки води, яку доправляють із джерел у горах, і брукована площа навколо, і завжди вологі щілини між каменями, і біля студні містечковий водонос, наполовину ідіот, із тим самим ідіотським: «а га, а га». Замок стримить понад акаціями, а поза ним вежі колегіального собору і бані василіянської церкви. На іншому боці, навпроти, розтрощена тютюнова крамниця, і віконне скло щербиться і лисніє на тротуарі, і повсюди розкидані порожні картонні коробки від сигарет.

На другому кінці ринку я зустрів Хаїма Іммерґлюка, – здавна його пам’ятаю, він тримав крамничку із залізом і фарбами, й інструментами, мотузками та ланцюгами, – той впізнав мене відразу, хоча вже добрячих пару літ мене тут не було. Він упізнав мене з якимось блиском порозуміння в очах. То порозуміння акцептувало мене, котрий з’явився з тією війною, до певної міри я війну ту сюди із собою привіз, був одним із її співтворців, її богів. Важко мені пояснити оте порозуміння в очах Хаїма Іммерґлюка. Мені здалося, що він ніби раптом уявив собі, що ми беремо участь у карнавалі, що він впізнає мене в тому перевдязі, що розуміє, що не має жодних претензій, що то навіть неначе комічно: я в цьому перевдягу, зі сталевим шоломом на голові і з колекцією ручних гранат, загачених за пояс, із шаром пилюки на халявах чобіт, на вилогах кишені, на щоках, носі, аж до брів.

Може, спалах порозуміння в очах Хаїма Іммерґлюка – то ілюзія, а може мало воно послужити контрастом, сказати, що ніщо уже не важливо. Що люди, яких я бачу на ринку: мішанка тупих пик, їхнє дихання змішується з повітрям, – навіть якби я був передвісником поганих або добрих новин, то не маю для них кличу. Вони безособові, наче шарудіння, шамотання пацюків за стіною будинку, безособове й мертве хлюпання води, яка розбивається об каміння потоку, скрипіння гілок, які гнуться від поривів вітру.

Коли я поволі, поволі йду вулицями містечка, то так, наче не хочу скаламутити того, що тут є, до чого я більше не належу. Хоча є дещиця тих людей, місто здається порожнім. Дещиця тих людей, то як мухи на обличчі покійника. Вони із дзижчанням злітають із куточків уст, куточків повік, і одразу ж сідають назад, ті «mouches[iii]« на напудреному обличчі, злітають і сідають.

Я дійшов аж до будинку Стефці. Будинок був порожній. Ні душі. Втекли від війни. Я ходив кімнатами будинку, наче музеєм. Підлоги були прегарно натерті, і все було залишене, як на показ. Жодного розгардіяшу, як то буває при від’їзді, ніщо не порозкидане, нічого не валяється, ані одна шухляда не висунута. Було настільки урочисто, що я аж глянув на свої чоботи, чи не нанесу, бува, болота. Та ні, прецінь сухо надворі, ходжу кімнатами – не гість, не зловмисник, не мешканець, я мов примара, що навідується в старі місця, проникаючи крізь стіни й замки. На вікнах пеларгонія у вазонах, на кухні свіжа липучка для мух, навіть небагато мух ще впіймалося...

А тепер випередьмо події. А тепер допіру нехай нам буде дано направду захлиснутися плодом творіння. Тепер подумаймо, як би то було. З великим задоволенням, наперекір усім іншим можливостям і злигодням, коли вже нам дано стати над проваллям справ, їх шансів, різновидів, випадків, над великою водою, аж чорною від непроникної таємничості й аж загуслою від сконцентрованих у ній, змішаних у ній і важких від вироків чинення – закиньмо розмашисто невід власних мрій. З таким замахом, з таким чудовим жестом!

Ось пішов він углиб, і підхопило провалля вічка мого невода, поринають і зникають вони у глибині вод. Невід провалюється і гине. Тягнуть його додолу важкі, пронизані свинцем і залізом облямівки моєї думки. Води під ними розверзлися й поглинули їх, і зімкнулися кола водяні над ними, і розгладилося плесо.

Я боюся, і розпач мене бере від того улову. Я боюся сміховинності, яка певним неухильним чином в’яжеться з похмурою риболовлею, моїм рибальством (наче подібним до слова «перелюбство» – злягання на чужому ложі). Я боюся сміховинності, фіґлярства і блазнювання любовного пафосу, демонстрованого на очах у публіки.

Вкритий рум’янцем від сорому, я вдивляюся в глибінь, у океан випадковості.

Як би то було? «Було би» замість «було», інше, ніж «було», аніж «бувало», аніж «колись» і «трапилося». Було би і сподіване, і несподіване. Було би – це так, що ані було, ані устоялося, бо було би – умовність його відмежовує мене від того, що було, і дозволяє мені боягузливо не брати відповідальності за речі, які були насправді.

Але, чи ми не відповідальні за фікції – стани, створені нами самими, за позірні злочини, за позірні, для забави захоплення? За це слід відповідати так само, як за розбещення неповнолітніх, як за обмануті сподівання, як за недотримання слова, як за думки про привласнення майна сиріт або державних коштів.

Тому, перш ніж зазирнути у важкі, ослизлі від мулу неводи, я даю собі слово честі, я присягаюся, що беру за це відповідальність.

Оце виринають мокрі мотузки і сіті знаряддя мого полову – неводу. Оце вдивляюся я, тремтячи, у здобич – водні бур’яни, і задихаюся від смороду струхлявілих у воді решток.

І що це ти виглядаєш у тому неводі, маломістечкий Ромео, студенте вільних мистецтв із незданими іспитами за семестр, посвячений у зрілість завдяки холостяцьким хворобам, не оплаченому рахункові у кравця, бійці після півночі на дансингу, котрий зі снобізму читає Серена Кіркеґора, а насправді хворий  на оте кіркеґорівське боягузтво?

Невже ота витягнута неводом утоплениця із опухлими губами та очима, вибраними річковим гравієм, із руками, поцяткованими водяною лепрою, невже то була Стефця?

Візьми ж бо оту утопленицю за руку і поведи до вівтаря, а рука та ще огорнута освяченою та поцілованою єпитрахиллю. Переведи її через поріг храму, аж нехай увігнуться ресори фіакра, шкапини якого прикрашені весільними стрічками. Згуби позаду останні органні труби, які сурмлять «Veni, Creator»[iv]!

Поведи її уперед натертими небосхилами підлог, інкрустованими ініціалами меблів, фритюрами кухонних фаршів, фіоритурами модних фризур, фата-морганами альковних фіранок...

Оце наступного дня, подружнього ранку, вона попсована, мов іграшка, мов лялька, в якій щось поплуталося, і вона вже ніколи не скаже більше: «Мама», а як її покласти, то назавжди заплющить очі і не зможе їх розплющити.

На схилі пагорба, серед калинових кущів, у тіні буків, дубів і горобини, і срібних тополь, є могила скіфської принцеси. Над нею перемінюється вранці сонце, в небі, промитому дощовою водою та обпаленому кривавим світанком.

Далекі луки над водами стогнуть від дудніння копит коней, які проскакали ними сотні років тому. Жовтець на луках світиться жовтавим світлом, наче свічки, повстромлювані в траву. Земля, вивернута полицею плугів, лущиться, мов риб’яча луска, і райдужно міниться. Як весна, то з дерев сиплеться квітковий пилок, припудрюючи могилу скіфської принцеси; як осінь, то лягає на неї ще соковите, але вже жовте від смерті листя.

Щоб відвідати могилу скіфської принцеси, слід було наближатися тихо, скрадаючись, аби не збаламутити тамтешнього спокою. Лежить вона там у своїй скіфській діадемі із золотих бляшок і на зап’ястях її рук – золоті браслети.

Вже давно змовкло відлуння кінського дудніння на розлогих лугах понад річкою. Всередині в нас іще б’ється наше серце, як відлуння отого дудніння, яке чулося там багато сотень літ тому. Застукає воно в нас хутчіше, і ми усе пригадуємо, а потім думка задзеленчить про щось несуттєве, і ми вже не чуємо того дудніння.

Чи мушу я забути про скіфську принцесу, чи заглушити спогади про неї в гаморі великого й порожнього пташника, aviarium, яким є моя тривожна свідомість?...

 

[Першодрук: «Wiadomości», 1953, № 6]

Переклав Андрій Павлишин